Тарас Шевченко як дзеркало українського життя, або Страсті за Музеєм

Увага! Готується свіжий матеріал!

Президент оголосив боротьбу з корупцією.
                                                                   Підтримаймо!  



Здавалося б, що може бути оптимістичніше для нації і народу,  ніж широка громадська дискусія  щодо життєвих шляхів, творчості національного генія, поета та їх подачі в експозиціях  музеїв. Дискусія – ознака демократичності. Але…
    Збурена творча інтелігенція, серед якої  письменники, поети правозахисники, які нерідко  водночас є  і представниками  української влади в усі часи новітньої України  як один перейнялася  проблемою  - нарешті відкритий минулого року в День Незалежності Канівський музей Шевченка «втратив ідею  храму-світлиці»,що  після реставрації «тисячі  блаженних серцем не відчувають світло тієї «хаточки», «сонячність кудись поділась, витіснена блиском і новизною», що «вдруге поховали Василя Кричевського»  ("Слово Просвіти") тощо.  
    Звичайно, люди мають право на свою думку. Тим більше,  відомі і шановані в суспільстві. Крім того,  в хаотичному багатоголоссі сьогоднішнього життя, коли всі волають від болю власних і суспільних проблем і ніхто нікого не чує, ці голоси мають більший шанс  бути почутими ( і їх чути), люди, яким вони належать, мають в своєму розпорядженні засоби масової інформації, депутатську трибуну, владні посади тощо.
    Тим більше дивує їхня  суцільна сліпо-глухо-німота  впродовж останніх шести років ( т.з. «розквіту демократії») щодо Національного музею Шевченка в Києві, який є власником найбільшої колекції оригіналів Шевченка-художника. До того ж, до його складу  входять два справді меморіальних будинки, в яких в різні часи перебував Тарас Григорович – «Хата на Пріорці»  та Літературно-меморіальний будинок-музей Т. Шевченка біля Майдану Незалежності, автором реконструкції та співавтором експозиції якого був В.Кричевський.
    Чому музейний заклад, стан і діяльність котрого пекучо потребували відкритого обговорення протягом  останніх шести років, не викликав інтересу у  теперішніх  дискутантів.
    На це питання є зболіла відповідь, але її необхідно обґрунтувати.  
    На початку «демократичної п’ятирічки» колишнім директором Канівського музею, а тодішнім міністром культури Ліховим І.Д. на посаду генерального директора Національного музею Тараса Шевченка (НМТШ)  всупереч волі колективу було призначено Клименко Н.М., яка цей колектив успішно розігнала, замінивши багаторічних працівників музею студентами і випускниками Університету культури Поплавського.
    Основи демократії в музеї вона стверджує тим, що надає підстави скривдженим науковцям  регулярно і методично відстоювати в судах (які програла, але рішення котрих сама не виконувала) свої права.

    Ненависть до тоталітаризму Наталія Михайлівна дбайливо і послідовно виховує у підлеглих вкоріненням жорсткої і найбруднішої системи доносоепідемії та наклепів  – кількість «подметных писем» в сотні разів перевищує кількість шевченкознавчих статей (яких нема - плагіат і компіляція не рахуються ;а в кого були, знов-таки опинявся за межами музею). Шедевром її адміністративної творчості стала догана «За несанкціоноване читання лекцій про Тараса Шевченка» єдиному кандидату наук в музеї, за яку лекторка мала численні подяки від слухачів,  і яка послужила приводом для її звільнення (висвітлювалося в пресі). 
    Суди по відновленню на роботі було виграно, як і суди за ненадання декретної відпустки (суд виграно, а відпустка пропала!). 
Лише по одному незаконному звільненню державі нанесено збитків близько 50 тисяч гривень!
    Не зачепило громадськість і те, що чотири роки фонди «висіли в повітрі»:  змінилися три керівники фондів без передачі колекції, що само по собі неприпустимо і є загрозою її цілісності. 
    І нарешті, після розголосу  в пресі ( газета «Левый берег» № 78,10-12 грудня 2009р) фонди були формально передані людиною, яка звільнилася  5 років тому з музею, заднім числом , протягом декількох днів ( близько 80 тисяч експонатів!) , що є  небаченим рекордом , гідним книги Гіннеса!   Мабуть за це  співучасники цієї авантюри Н. Грязнова (колишня зав. фондами) і Шиленко Ю. (теперішня) одержали  урядові нагороди навесні   цього року.                                             

    Творчо-науковим ужинком «демократичної»  адміністрації музею  є завалення академічного видання  творів Тараса Шевченка: УШ том, який мав вийти  кілька років тому,  існує віртуально, тобто його нема.

    До того ж, т. з.  «оновлена»  музейна експозиція  необґрунтовано спрощена і обтята – повністю відсутній  розділ «Вшанування пам’яті» (1861 – 2010 роки).  Тобто,  Шевченка після його смерті в долі українства не існує, як і самої держави Україна. І це при тому, що відповідними  експонатами переповнені фонди музею.

    Експозиція Будинку-музею  Тараса Шевченка (меморіального!) (пров. Шевченка,8-а) перетворена  на третьорозрядний салон в гламурному стилі: всупереч історичній правді, меморіальності спотворено форму штор, оббивку меблів,  стіл з карельської  берези  (!) накривається склом без потреби, невиправдано вміщені сучасні і нетогочасні деталі інтер’єру, превалює очевидна синтетика, - рішення по т.зв. «оновленню» завжди приймалося кулуарно, незважаючи  на здоровий глузд і заперечення науковців і реставраторів.  
    Потворними синтетичними  фіранками «а-ля залізниця» вражає і «Хата на Пріорці» (вул. Вишгородська,5). На цоколь хатини втулено дерев’яний карниз, який виступає, що ніяк не могло бути за Шевченка. Такий самий карниз «оновлює» і Музей на провулку Шевченка, де ще й підгнилий паркан лише пофарбований.
    Притчею во язицех в експозиції на бульварі Тараса Шевченка,12 стали підвішена (!) посмертна маска  Кобзаря, клейончасті банери на палацових (!) стінах, які проковтують оригінали Шевченка. Вражає неусвідомлення, що експонування оригіналів на клейончастих банерах – кричущий несмак! (і це ніяк не бентежить відомих шевченкознавців і  заслужених діячів мистецтв України).
    Всупереч всім репресивним методам, що застосовувалися  до «незгодних» - наклепам, перекрученням, звільненням з роботи --   були неодноразові звернення  до Міністерства культури (до всіх міністрів культури поспіль), прем’єра Тимошенко, Томенка, Яворівського як до Голови Парламентського комітету з питань культури і духовності  – до всіх, до кого можна було звернутися, - писали, ходили, бігали на зустріч.  Пан Яворівський навіть визнав, що порушення є.  Але виявляється, що врятувати музей національного генія від руйнації, захистити людей від свавілля неможливо.
    Однозначно, це корупційна історія.
    ЗМІ теж не бралися висвітлювати цю проблему.  Лічені рази, але вдалося достукатися. Це  «Дзеркало тижня» № 25 (604) 1-7 липня 2006 року стаття Галини Ключковської «Український міф про Шевченка, або  Дещо про шевченкознавство як дзеркало української ментальності»; газета «Лівий берег» за 4 грудня 2009 року (стаття Артема Горячкіна «Великий льох»); стаття Алли Чердинцевої в  «Вечірніх Вістях» № 217  від 17 листопада 2008 року «Кобзар для Президента»; «Літературна Україна» з великими купюрами дала відповідь Ольги Іванівни Шевченко, брутально звільненого директора будиночку-музею Шевченка,  щодо спотворення і збіднення експозиції НМТШ. Знов ніякої реакції, крім дописок В.Портяка –  соратника, першої голови і правої руки Клименко.
    До речі, чомусь і  план відвідувачів за останні роки зменшений для НМТШ  в рази (не зрозуміло,  на якій підставі)!
    Що, Шевченко вже не потрібний українцям? Не думаємо, він потрібний як ніколи!
    І це лише те, що лежить на поверхні.

І жодної реакції !

Відповідь напрошується сама - «На всіх язиках все мовчить, бо благоденствує…».

А Шевченкове  серце, як і Шевченкова Муза ніколи не мовчали!

                        Воскресну нині! Ради їх,

                        Людей закованих моїх,

                        Убогих, нищих… Возвеличу

                        Малих отих рабов німих!

                        Я на сторожі коло їх

                        Поставлю  слово.

Так, це питання життя, совісті, творчості  та суголосності  Божим законам  - «На початку було Слово, а Слово в Бога було, і Бог було Слово»).

     Вже майже два століття  Тарас Шевченко оголошується пророком, а останнім часом його  здебільшого називають елітним поетом. Все це має під собою  певний грунт. Але часто-густо за рахунок втрати і неусвідомлення  сутності, що наш поет є уособленням внутрішньої свободи, тої єдиної чесноти, яка дозволяє як окремій людині, так і всій нації, народу,  не зважаючи на зовнішні обставини, зберегти себе, а значить і Боже начало в собі. Його геній, в першу чергу,  полягає в тому, що цей імператив він зміг викласти в поетичних рядках, в своїй творчості в цілому, підтвердив власною долею, чим підняв українську націю над нею ж самою і долучив до вершин загальносвітових.

Отже, як казав устами свого героя блискучий російський драматург, письменник, «вишневий сад» котрого має спільне українське коріння з  Шевченковим «садком вишневим коло хати», митець, геній  котрого належить світові, і який мав велич визнати, що все життя по краплині вичавлював із себе раба, А.П.Чехов, -  «Надо дело делать, господа».

Борони Боже, нема жодного сумніву, що всі ми любимо Тараса Шевченка. Усталеною істиною є і те, що  він  об’єднує  все українство ( правда українці, як Лебідь, Рак і Щука тягнуть його в різні боки), а єдність була Шевченковою  заповітною мрією, його заповіддю : «Обніміться ж, брати мої, // Молю вас, благаю!».

 А от не вчити, а вчитися любити його, Шевченка,  кожен має протягом усього свого життя, читаючи і заглиблюючись в його творчість, - таку актуальну і таку живу!
Лише  тоді  "оживе  добра слава, Слава України"! 




Абсолютно зрозуміло, що Клименко на хвилі певних політичних подій посіла невідповідне її моральним і професійним якостям адміністративне крісло. А це потягло за собою "мінне поле" проблем, яке  в будь-яку хвилину може вибухнути. А розгрібати доведеться не тим, хто її ставив.То чи не краще завчасно "розмінувати" і тим самим наблизити Україну  до демократичних пріоритетів Європейської спільноти?